Василь Ступка. «Цифрова сарана: метафізика короткого замикання»
Учені, які ще не втратили здатності до арифметики, б’ють на сполох із монотонністю церковного дзвона. Алекс де Вріс, засновник Digiconomist, меланхолійно зауважує, що вже найближчими роками сам лише сектор ШІ може споживати стільки ж електроенергії, скільки вся Аргентина або Нідерланди. Ми зіткнулися з феноменом, який я б назвав «енергетичним канібалізмом». Щоб навчити одну-єдину велику мовну модель, потрібно стільки ж електрики, скільки споживають сто середньостатистичних американських домогосподарств за рік. І це лише навчання – початкова стадія ініціації цифрового божества. Коли ж модель починає «відповідати», настає справжній жнивний сезон. Кожен ваш невинний запит до нейромережі – чи то рецепт дієтичного омлету, чи спроба з’ясувати, у чому ж усе-таки помилявся Гайдеґґер – потребує вдесятеро більше енергії, ніж звичний пошук у Google.
Тут прихований глибокий психологічний парадокс: з одного боку, ми покладаємо надію на те, що «цифровий розум» розв’яже проблему ентропії та врятує цивілізацію від вигорання; з іншого – сама спроба знайти це спасіння спалює планетарні ресурси швидше, ніж будь-які дослідження в галузі ядерної фізики минулого століття. Ми витрачаємо світло, щоб зрозуміти, чому нам темно. Ми спалюємо вугілля й газ, щоб охолодити сервери, які в цей момент обчислюють траєкторію нашого спільного падіння в кліматичну прірву. Хіба це не найвища форма іронії, доступна нашому скорботному вікові?
Міжнародне енергетичне агентство (МЕА) у своїх останніх звітах малює картину, гідну пензля Босха: глобальне споживання електроенергії дата-центрами до 2026 року може перевищити позначку в 1000 терават-годин. Для порівняння – це приблизно дорівнює всьому енергоспоживанню Японії, країни, яка, як відомо, ніколи не скаржилася на нестачу технічного прогресу. У глобальному сенсі картина не просто серйозна – вона трагікомічна. Технологічні гіганти, ці «нові дворяни» цифрового феодалізму, скуповують відновлювану енергію з таким завзяттям, ніби завтра настане вічна темрява. Microsoft, Google та Amazon сьогодні – це не просто софтверні компанії, а найбільші у світі енергетичні спекулянти, які зводять власні підстанції там, де раніше цвіли сади або, принаймні, паслися вівці.
Як справедливо зауважує професорка Массачусетського технологічного інституту Кейт Кроуфорд, ми схильні сприймати ШІ як щось ефірне, «хмарне», майже божественне. Але якщо зазирнути за лаштунки цього небесного театру, ми побачимо купи літію, тонни міді та нескінченний потік електронів, що викачуються із землі з люттю приречених. ШІ глибоко матеріальний. Він пахне озоном і розпеченим металом. Він потребує води для охолодження своїх перегрітих «мізків» у обсягах, здатних напоїти цілі регіони Африки. Кожні кілька десятків запитів – і десь у надрах Огайо чи Ірландії випаровується пів літра чистої води лише для того, щоб нейронна мережа не перетворилася на шматок марного пластику.
Ми стикаємося з тим, що можна назвати «енергетичним психозом». Погляньте на недавні новини: техногіганти починають інвестувати в малі модульні ядерні реактори. Вони прагнуть володіти власною атомною енергією, аби їхні цифрові дітища не залежали від примх загальних мереж. Це повернення до натурального господарства на новому, тривожному рівні. Якщо раніше феодал володів млином і лісом, то нинішній цифровий суверен хоче володіти реактором і кабелем.
І все це відбувається на тлі того, що я назвав би «інтелектуальним ожирінням». Ми виробляємо й споживаємо гігабайти беззмістовного контенту, згенерованого машинами для машин. Ми витрачаємо реальну, відчутну енергію планети на створення ілюзії діалогу. Це схоже на ситуацію, коли для того, щоб підсмажити одну маленьку грінку, потрібно спалити цілий дубовий ліс. Але грінка при цьому виходить віртуальною.
Причина, з якої ШІ пожирає масу електрики, не в його вродженій порочності. Він – дзеркало нашого власного невгамовного споживання сенсів, яких насправді не існує. Ми створюємо суперкомп’ютери, щоб вони пояснили нам, як жити, поки в нас ще горить лампочка. Ми делегуємо право на мислення алгоритмам, не розуміючи, що мислення – це завжди зусилля, а за будь-яке зусилля потрібно платити. У цьому випадку – кіловатами.
Втім, є в цьому й певний утішний елемент. У світі, де все стає хитким і цифровим, електрика залишається останнім бастіоном реальності. Ви не можете завантажити електроенергію з хмари – її потрібно виробити. І ця жорстка прив’язка «вищого розуму» до розетки – найкраща гарантія того, що повстання машин завершиться рівно в той момент, коли в когось із нас просто не вистачить грошей оплатити спільний рахунок.
Тож, дорогий читачу, гасячи на ніч світло в передпокої або висмикуючи з розетки той самий злощасний чайник, пам’ятайте: ви не просто економите гривні для сімейного бюджету. Ви, можливо, здійснюєте акт екзистенційного спротиву. Ви даєте маленькому алгоритму десь на іншому кінці світу зайвий шанс додумати за нас те, що ми самі додумати вже категорично не спроможні, або, навпаки, позбавляєте його цієї можливості, повертаючи собі право на тишу й темряву.
Зрештою, як учить нас історія, світло в кінці тунелю завжди виявляється фарами зустрічного потяга. І чим яскравіше це світло, тим вища напруга в мережі, яку ми самі ж і натягнули над власною безоднею. Головне – щоб у той момент, коли потяг прибуде, нам не виставили рахунок, який неможливо оплатити навіть ціною всієї нашої цивілізації.
